Історія друга. Валентина. До всеукраїнської акції «16 днів проти насильства»

Опубліковано в 21:47 Новини, У районі    385

Ми посварилися перед цим. Ну, через що? Вже і не пам’ятаю; напевно ж, через витрати. Це його улюблена тема завжди була – що я багато витрачаю. А де там багато? Дохід який у нас, у пологівців… Та не втому справа.

От, значить, посварилися і не розмовляємо півдня. Я на кухні вареники ліплю. Він взяв з холодильника сала і почав нарізати. А те сало таке – вже підстаркувате, я його на борщ завжди тримаю, щоб ароматніший був. От я візьми і скажи, що не ріж усе, залиш-бо на борщ. Ну і все. Каже: тобі, що – для мене вже і сала шкода?.. Кинув те сало мені в обличчя. Встав, схватив за волосся і двічі головою в стіл. На щойно зліплені вареники. Стіл посунувся, вареники з підносом попадали на підлогу. І пішов курити.

А я сиджу , сльози по обличчі в борошні розмазую і плачу. І не так шкода того обличчя, як вареників. Я ж біля них весь ранок вовтузилась, я їх для всієї родини… і для нього, ірода, також ліпила… Ой, скільки такого було!..

Але пішла від нього не через те, що руки простягав. Свекруха моя завжди, щоб не наробив, була на його боці. Так і казала, – я б сама тобі косми повидирала, аби була твоїм чоловіком. А в мене ж батьки померли, ще коли мені і шістнадцяти не було, то я ж до свекрухи, як до мами – з усіма бідами і радощами йшла ділитися. Бувало, звичайно, що і на чоловіка скаржилась…

Колись приходжу додому з роботи – зміну на залізниці відпрацювала, – а посеред двору мої речі тліють. А свекруха каже, що попалила мій брудний одяг, бо я засранка, не годна ні те що чоловіка, – себе обходити. Якось так байдуже стало на душі: зібрала речі, що залишилися і пішла з дому. Дочка в той рік вже в Запоріжжі вчилася. Спочатку у куми кілька тижнів пожила, потім біля старенької матері співробітниці – доглядала за куток…

Чоловік приходив, вибачався, кликав додому, але ота байдужість так і не зникла. Хотілося просто покою, щоб ніхто не чіплявся, щоб ні під кого не підлаштовуватися… для себе пожити чи що. Кума казала, що коли я відмовилась йти додому, то чоловік зі злості побив свою матір, але не знаю, сама того не бачила.

Три роки прожила по чужих кутках, поки дочка не наполягла розвестися і розділити хату. Взяли з нею кредит і виплатили чоловікові його частину. Живу сама, ще й не стара і чоловіки увагою не обходять, але ні з ким жити разом не хочу – награлася. Колишній? Ні, не ожинився, живе з мамою.

Залишити відповідь