У пологівській бібліотеці презентували унікальну брошуру (ФОТО)

Опубліковано в 14:17 Новини, У Пологах, Фото-галерея, Цікаво та корисно    354

16 жовтня, у КУ «Пологівська центральна районна бібліотека» відбулась презентація  брошури «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців», яка побачила світ у Київському видавництві «Українська видавнича спілка імені Юрія Липи». Даний захід присвячений Дню захисника України, який відзначали напередодні.

На захід були запрошені: заступник голови Пологівської РДА Ірина Півень, радник голови Пологівської райради Михайло Малиш, начальник відділу культури і туризму Пологівської райдержадміністрації Марина Діденко, волонтери, учасники антитерористичної операції, учнівська молодь Пологівського Колегіуму №1, бібліотекарі.

Ведучі Наталія Жирик та Оксана Хоменко провели присутнім екскурс сторінками презентованої книги, розповіли найцікавіші моменти, що пов’язані з нашим Пологівським краєм та Запоріжжям.

Упорядник видання – Щур Юрій Ігорович, директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук. Підтримано проектом «Книги для Вільних» та благодійною організацією «Фундація Вільні Люди».

Сьогодні, брошура була передана до Пологівської центральної районної бібліотеки, тож усі бажаючі можуть ознайомитись з цим виданням.

У збірку ввійшли спогади безпосередніх учасників української весни Олександрівська, від рядових стрільців – до командирів. Тут представлена мемуарна спадщина як Українських січових стрільців, галичан Володимира Щуровського, Мирона Заклинського, Петра Франка, Андрія Кігічака, так і наддніпрянців із Кримської групи Армії Української народної республіки Бориса Монкевича, Всеволода Петріва й Никифора Авраменка.

Однією із недостатньо вивчених сторінок історії нашого краю є події доби Української революції. До 1991 року, із зрозумілих причин, перевага надавалася висвітленню проблеми становлення радянської влади в Олександрівську та на території теперішньої Запорізької області.

Після проголошення незалежності України акценти дещо змістилися: актуальності набула історія селянського повстанського руху, очолюваного уродженцем Гуляйполя Нестором Махном. Тогочасні події в Олександрівську, пов’язані із Українською народною республікою та Українською Державою Павла Скоропадського певний час залишалися на периферії історичних досліджень.

У розділі «Українська весна 1918 року: у боротьбі за Олександрівськ (Запоріжжя)» Юрій Щур, упорядник книги пише: «Вважаємо, що у зв’язку із появою Указу Президента України «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років» та затвердженням Урядом плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років і вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року таких робіт має бути ще більше.

Після потужних подій національного відродження у Олександрівську, що відбулися 1917 року, місто 2 січня 1918 року було зайняте прибулими загонами червоногвардійців. Разом із тим, командувач більшовицьких військ Володимир Антонов-Овсієнко відзначав, що Олександрівськ був «прочно занят (лишь) к 15 января». До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви.

Невдоволення нової влади викликала панахида за Тарасом Шевченком. Як згадує житель Олександрівська Гаврило Гордієнко: «Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою» як наприклад і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». На фоні такої ситуації, у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося.

У лютому 1918 року, після укладання Берестейського миру між Українською народною республікою та центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії Української народної республіки у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ.

Управа міста Олександрівська бажала святочної зустрічі війська і населення і полковник Болбочан, порозумівшись з архикнязем Вільгельмом фон Габсбургом, улаштував парад.

Ось як про цю подію згадує Мирон Заклинський, чотар легіону УСС, у розділі «Українські січові стрільці в Східній Україні»: «На майдані перед Народним Домом Запоріжці та Стрільці уставились один проти одних у дві лави. Серединою походжав комендант Запоріжців полковник Болбочан і наш комендант, сотник Микитка. Пролунала команда: «Позір! Курінь вліво глянь!» – і наш сотник здав звіт полковникові. Цей опісля привітав промовою «рідних братів галичан, що помагають Наддніпрянській Україні в боротьбі». Закінчив окликом: «Слава Січовикам», – а запорожці тричі гукнули: «Слава!» Тоді запорізька музика почала грати наш народний і державний гімн «Вже воскресла Україна». При перших звуках запорізький хорунжий схилив блакитно-жовтий прапор і грімко пролунало «Струнко! В право глянь!». Старшини й вояки обох відділів наче закам’яніли в нерухомій поставі. Стрільці вперше відчули до глибини душі, що вони в Українській державі. Хвилювання запирало їм віддих. Опісля було кілька промов, запорізьких і стрілецьких. Короткі, щирі, вояцькі. »

Після вибуття кримської групи із Олександрівська у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи Вільгельма фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

Вільгельм фон Габсбург у своїх спогадах «Мемуари Вільгельма Габсбурга полковника УСС» писав: «Теріторіядавного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато (хто) оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду».

У листі до А. Шептицького архікнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…»

З перших днів перебування у Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку проходили гуляння призвуках стрілецького оркестру.

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. Микола Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Для запорожців та січових стрільців олександрівська «Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю. Никифор Авраменко,сотник Армії УНР,  у   розділі «Спомини Запорожця» пише: «Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправилися через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місто в голові острова. По дорозі затримувались коло історичних міст, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулого переважно ми з Андрієм. На найвищому місті поставлено приготовлений гранітний пам’ятник з Хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око… Виголосили мови Болбочан, Оліфер і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.»

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 року у Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. 2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській державі Павла Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівкам.

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір.

Були спроби залучити до проти селянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС у околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція Вільгельма фон Габсбурга дозволила «зам’яти»цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв’язок із повсталими, і «зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля».

Нерозважлива політика Павла Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, зважаючи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду. В першій половині червня туди з Олександрівська було відправлено усю групу архікнязя Вільгельма фон Габсбурга.

У Олександрівську, після виїзду січових стрільців, далі зріло невдоволення політикою Павла Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Гаврила Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу. Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 року семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг. Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне козацтво, піддавшись агітації махновців, роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України Нестора Махна. Незабаром до Олександрівська повернулася радянська влада.

За матеріалами КУ «Пологівська центральна районна бібліотека»

Залишити відповідь