З ДНЕМ ПЕРЕМОГИ, пологівці! (як пройшло все в місті) 📷

Опубліковано в 12:28 Важливі, Новини, У Пологах, Фото-галерея, Цікаво та корисно    2 606

Сьогодні відзначаємо 75-ту річницю Перемоги.

У Пологівській громаді, як і по всій країні, 9 травня відбулось усе без масових заходів: традиційного мітингу і святкової ходи. Вшанування пам’яті жертв війни у Пологах супроводжувалось покладанням квітів, запаленим вічним вогнем, фоновою музикою та хвилиною мовчання.

Покладання квітів відбулось групами не більше 10 осіб з дотриманням карантинного режиму та безпечної дистанції.

Вшанувати пам’ять загиблих воїнів Другої світової війни прийшли керівники громади і району, представники ветеранських організацій, та місцеві мешканці.

 

До вашої уваги інформаційна розповідь із сайту Пологівського краєзнавчого музею:

«8-9 травня Україна традиційно вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ці дні ми не можемо не згадати про непересічну роль українців у перемозі у Другій світовій війні, висловити повагу всім борцям проти нацизму, увічнити пам’ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у ці роки».

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

Якщо слова мають забарвлення, то слово «війна»… чорного кольору. Вона перекреслює плани, в її пекельному вогні гинуть люди, сиротіють діти, на руїни перетворююся міста і села, і життя…

В історії людства зафіксовано і описано безліч війн. Всі вони несли з собою людські і матеріальні втрати, розруху, голод, епідемії. Та не було страшнішого лихоліття за Другу світову війну, полум’я якої палахкотіло 6 років – з вересня 1939 по вересень 1945 року і охопило 61 державу. А це понад 80% жителів планети.

Довгим і непростим був шлях до Перемоги. Дорогою ціною дісталась вона нашому народу: країна втратила мільйони своїх синів і доньок. І все ж вона настала. Вистраждана, довгоочікувана.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року із нападу Третього Рейху на Польську Республіку. Поляки одними із перших чинили опір нацистській агресії, ставши жертвою німецько-радянської змови, адже Радянський Союз цілком офіційно був союзником гітлерівської Німеччини і воював проти Польщі, Фінляндії та країн Прибалтики з метою отримати їх території.

Для мешканців колишньої радянської держави війна почалася на світанку 22 червня 1941 року нападом гітлерівців на Радянський Союз. Ця війна стала Вітчизняною, а участь у ній була обов’язком кожної радянської людини.

Перемога над Радянським Союзом повинна була відкрити Німеччині шлях до досягнення світового панування.

З перших днів вторгнення вермахту на територію Радянського Союзу саме Україна стала ареною запеклих бойових дій. З червня 1941 по жовтень 1944 на території нашої держави воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. Тут розгромлено майже 61% сухопутних сил німецької армії. Тут відбулися і перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни: Волинська танкова, оборона Києва, Одеси, Севастополя та два великі оточення – Уманське і Київське. З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті.

Тож, найпершими ворожий удар отримали прикордонники, які стали на захист країни. Серед них були і наші земляки-пологівці: Іван Гулий, Григорій Безверхий, Сергій Потоцький, Олександр Чернов, Юрій Мальцев та інші.

В перші дні війни на Пологівщині одразу відбулися мітинги на підприємствах, в установах і колгоспах, де трудівники заявили про свою готовність стати на захист країни. На фронт пішли більше 400 пологівців. Одночасно з мобілізацією у Червону Армію у Пологах були створені народне ополчення, до якого записалися близько 12 тисяч чоловік,  та  батальйон для охорони об’єктів.

В своєму прагненні боротися з ворогом не поступалася і молодь допризовного віку, яка штурмувала райкоми партії і військкомати з проханням направити їх у діючу армію. Станом на 30 серпня 1942 року з Пологського району  записалися близько 300 чоловік. Серед них були і всі учні 9 класу Кінсько-Роздорівської середньої школи.

З 19 серпня по 3 жовтня 1941 року на Пологівщині тривала евакуація населення та підприємств району. Швидкими темпами вівся демонтаж промислового обладнання і його відправка в тил. Лише за один день зі станції Пологи відправили  1 256 вагонів з вантажем та людьми. Евакуація проходила у складних умовах, адже ворожі літаки вже почали обстрілювати залізничну  станцію  Пологи.

 5 жовтня 1941 року о 15 годині на Пологську землю ступила нога ворога. Почалася тимчасова окупація району. Була створена німецька військова комендатура, школа поліцейських, жандармерія. У Чубарівці (сучасна Федорівка) розмістилася спеціальна команда «СС» чисельністю 200 осіб.

В окупованому районі німці створили табори для військовополонених, до яких зганяли бійців армії генерала Смірнова та працездатну молодь для відправки на примусові роботи до Німеччини.

Всіляко чинили опір окупантам місцеві патріоти, члени чотирьох підпільних груп, що діяли в нашому районі: у м. Пологи, станції Магедово, селах Чапаєвка (нині Воскресенка) та Новофедорівка. Вони проводили економічні і політичні саботажі, вели масову роз’яснювальну роботу серед населення.

Трагічна доля директора Чапаєвської школи Івана Ведмедовського і через роки вражає. В краєзнавчому музеї зберігається документ із Центрального партійного архіву Москви, в якому йдеться про те, що: «…В селе Чапаевка Пологовского района работал директором школы Ведмедовский Иван Васильевич. В виду ряда обстоятельств, он остался на оккупированной территории. Его заставили работать в школе. Но с первых же уроков он начал воспитывать учеников в духе преданности Родине и ненависти к ее врагам, немецко-фашистским захватчикам. На одном из уроков на вопрос ученика специально подосланного полицией «Чего пришли немцы на Украину?», Ведмедовский ответил: «Чтобы поработить и ограбить народ Украины. Недолго они будут здесь». После этого три раза вызывали Ведмедовского в «СД». После каждого визита он в личном дневнике рассказывал о издевательствах, чинимых над ним… После четвертого вызова он не вернулся» (архів КУ «ПРКМ» ПМР; кн. 5, ст.145). У 2007 році, працюючи в Державному архіві Запорізької області, наукові співробітники музею відшукали щоденник Ведмедовського. Пропонуємо рядки останніх його записів: «…Меня распинали, как Иисуса Христа. Били палками и шомполами, кололи иголками. 3 Мая 1942 года. Вчера был в «СД». Отпущен до особого. Живу в ужасных условиях. Нет хлеба, картошки. Нет ничего. Опухаю. Болят ссадины. И все же… хочу жить! Жить ради тебя и будущего!…» (ДАЗО р-1667; опис 1).

Про діяльність Новофедорівської підпільної групи не здогадувалися навіть місцеві. До неї входили більше 20 осіб, серед яких: Микола Залата, Іван Поляков, Олександр Таран, Софія Корнєва, Петро Мезенцев, Єлизавета Прихідько, Іван Остапенко, Анна Стаднік та інші. Керівником групи був Андрій Горулько. У Новофедорівці, Басані, Інженерному, Тарасівці, Вербовому вони розповсюджували листівки із зведеннями Інформбюро, попереджували молодь про відправку до Німеччини, допомагали отримати  документи. Найзухвалішим вчинком новофедорівських підпільників мало б стати масове отруєння німецьких офіцерів, які зібралися на банкет. Але в результаті зради групу підпільників було викрито, більшу частину заарештовано. Івана Бобиря та Юрія Євуса розстріляли. Після допитів і знущань помер в жахливих муках Андрій Горулько. Його тіло показово викинули на смітник, не дозволяючи поховати. До концтаборів «Бухенвальд» та «Освенцім» потрапили: Софія Корнєва, Петро Мезенцев, Анна Стаднік, Микола Залата, Іван Поляков та інші. Про їх перебування в нацистських «таборах смерті» свідчать матеріали, що зберігаються в ДАЗО та КУ «ПРКМ» ПМР.

Тяжким злочином окупантів була відправка працездатної молоді на примусові роботи до Німеччини. Таких людей називали остарбайтерами. За період окупації з Пологського району було вивезено більше 8 000 юнаків та дівчат. Прибуваючи на чужину, вони потрапляли у так звані розподільчі табори, а звідти – на роботи у сільському господарстві, на заводи та підприємства.

17-річну Любов Долю із села Тарасівка також вивезли на примусові роботи до Німеччини. Було все: і голод, і холод, і важка праця. Але саме там, на чужині, зустріла вона своє кохання. Якоб Крьонінг був родом із Нідерландів. Волею долі він теж працював на примусових роботах. Вони зустрілися, щоб вже довіку бути разом. По закінченню війни Якоб повіз Любу на свою батьківщину. Там вони одружилися та щасливо прожили разом усе життя, виховали сина Хета. Неодноразово приїздила Любов Яківна зі своєю родиною в Тарасівку. І синові заповіла поховати її в рідному селі. Це прохання матері Хет виконав. Щороку навідувався він на Пологівщину, віддаючи шану померлим батькам, адже в Тарасівці поховані і українка Люба, і нідерландець Якоб. Минулого року відійшов у вічність і їх син – Хет Крьонінг. Своїй доньці заповів він поховати його поруч з батьками в невеликому селі Тарасівка на Україні.

Небачену агресію есесівці виявляли до людей єврейської та циганської національності. Масові розстріли мирного населення проводилися в місті Пологи, в селах Красноселівка, Межиріч.

У селі Красноселівка, на той час Чубарівської сільської ради, в лютому 1942 року фашисти розстріляли і кинули до силосної ями більше 100 чоловік євреїв. Того ж року, на околиці міста Пологи, знищено більше 700 осіб циган та євреїв, з яких 165 – діти. Сьогодні, крізь роки, випливають із забуття прізвища тих, кого жахлива смерть поклала поруч у братську могилу: родини Певзнер, Ципер, Арош, Віленчік, Левін, Рубінович, Саков, Бекер та інші.

 За нелюдських умов війни, геноциду важко сподіватись на людяні вчинки. Та все ж були сміливці, які ризикуючи власним життям, рятували інших. Таких героїв, які в грізні роки війни допомагали вижити євреям,  називають «Праведники народів світу». Це – почесне звання, що присвоюється від імені держави Ізраїль представникам різних національностей та віросповідань. Особа, що ризикувала, рятуючи євреїв та визнана Праведником народів світу, отримує в нагороду іменну медаль з написом: «Рятуючи хоча б одне життя, рятуєш світ», сертифікат і право додати своє ім’я на Стіну Честі в Саду Праведників у Єрусалимі. Половина єврейського народу загинула під час Другої світової війни, тому так високо цінується подвиг тих, хто рятував євреїв. В Україні нараховують більше 2,5 тисяч таких випадків людяності.

В Пологівському районі є особи, яким присвоєно звання «Праведник народів світу»: Носенко Уляна із села Басань і Алєксєєви Лука та Марфа із села Федорівка. Приклади їх мужності вражають.

В роки Другої світової війни чоловік Уляни Носенко, Іван, пішов на фронт. У 1943 році він загинув під Смоленськом. Уляна сама виховувала трьох дітей, найменшому з яких, на початок війни, був всього лише рік. У 1942 році Уляна Носенко прихистила у себе єврейську дівчинку Пашу, яка ходила селом і шукала роботи. В сільраді Уляна сказала, що це її племінниця і оформила їй фіктивні документи. Коли господиня ходила на роботу в колгосп, Паша доглядала її дітей. Одного разу ворожий снаряд розірвався на подвір’ї Носенків. Середня донька Уляни, Марія, загинула від поранень, а наймолодший Віктор помер протягом години від сильного переляку. Птахою летіла Уляна додому, де на неї чекала жахлива картина: єврейка Паша і 6-річна Ніна Носенко плакали над тілами Марії і Віктора… Вони пережили війну і підтримували тісні родинні стосунки. Зараз вже внуки Уляни спілкуються з нащадками єврейки Паші і теплими словами згадують її людяний вчинок в роки війни.

Чоловік Алексєєвої Зої, Авраам Казаневич, за походженням був євреєм. Вони одружилися у 1939 році, проживали в місті Сталіно і чекали на народження свого первістка. Та щасливе подружнє життя зруйнувала війна. Ховаючись від переслідувань молоде подружжя, а також сестри Авраама – Єлизавета і Марія, прибули у Федорівку до батьків Зої. Родина Алексєєвих допомагала їм, ризикуючи власним життям: майже три роки вони переховували їх у себе на горищі та в підвалі, оформили для них документи, змінивши єврейське прізвище Казаневич на прізвище Козакови, допомогли виїхати з села і влаштуватися на роботу. У серпні 1943 року, за доносом односельців, в будинку Алексєєвих влаштували обшук. Заарештували Зою та її маленького дворічного сина і вивезли їх до табору для військовополонених в Пологи. Незабаром Зою відпустили, а дитя, як сина єврея, тримали аж до вигнання нацистських окупантів з території району. Трагічно склалася доля батьків Авраама: разом з іншим євреями їх розстріляли  в селі Красноселівка у 1942 році.

В 1943-1944 роках відбувалося звільнення України від загарбників. 11 вересня 1943 року війська Південного фронту під командуванням генерала армії Родіона Малиновського і Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Федора Толбухіна ступили на територію Запорізької області.

Вигнання нацистів з Пологського району тривало з 14 по 19 вересня 1943 року. 14 вересня 1943 року частинами 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) і 301-ї (командир – полковник Антонов В. С.) гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї ударної армії Південного фронту були звільнені від нацистської окупації села Новоселівка та Чубарівка (нині Федорівка) Пологського району. 16 вересня 1943 року частинами 96-ї (командир – підполковник Левін С. С.), 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) і 54-ї (командир – генерал-майор Данилов М. М.) гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї ударної армії Південного фронту були звільнені від нацистської окупації села Кінські Роздори та Чапаєвка (нині Воскресенка). 17 вересня 1943 року частинами 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) і 230-ї (командир – полковник Український А. А.) гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї ударної армії Південного фронту було звільнено від нацистської окупації місто Пологи. 17 вересня 1943 року частинами 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) і 295-ї (командир – полковник Дорофеєв О. П.) гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї ударної армії Південного фронту були звільнені від окупації села Пологи та Семенівка. 18 вересня 1943 року частинами 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) гвардійської стрілецької дивізії 5-ї ударної армії Південного фронту були звільнені від нацистської окупації села Тарасівка та Басань. 19 вересня 1943 року частинами 50-ї (командир – полковник Владиченський А. С.) гвардійської стрілецької дивізії 5-ї ударної армії Південного фронту було звільнене від нацистської окупації село Вербове Пологського району. Звільняли рідну Пологівщину від ворога: Петро Гамов, Іван Зінченко, Василь Сур, Михайло Григоренко, Григорій Горулько та інші.

7 лютого 1944 року була звільнена Запорізька область. У боях за звільнення області брали участь і пологівці: Костянтин Никон, Григорій Богуславський, Петро Польський, Петро Кравченко.

Радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад два мільйони осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, в ході яких 28 жовтня  1944 року було остаточно звільнено Україну. Серед учасників її визволення були і пологівці: Артем Храпун, Анна Сокіл, Микола Новиков, Зоя Тоцька, Федот Шевченко.

Після вигнання ворога з української землі, бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від нацистських окупантів польські землі. У квітні-травні 1945 року провели Празьку операцію, штурмували Берлін. Взяли участь у звільненні від гітлерівської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини.

Український народ у складі антигітлерівської коаліції зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом, направивши у радянські збройні сили близько 9 мільйонів чоловік, з яких майже десять з половиною тисяч – вихідці з Пологського району. 6630 пологівців нагороджені бойовими орденами та медалями. За мужність і відвагу 2 072 українців  удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них семеро наших земляків: Олександр Осипенко, Михайло Навроцький, Яків Швачко, Володимир Денисенко, Іван Тернавський, Іван Чеберко та Лука Мережко.

У цій війні загинув кожен п’ятий українець, населення скоротилося із 41 мільйона до 27 мільйонів осіб.

В бойових діях на території Пологського району смертю хоробрих полягли  2 509 чоловік, у боях за місто загинули 95 осіб.

Микола Пуговський родом з Одеської області. В бою за місто Пологи підполковник Микола Пуговський був тяжко поранений. Медсестра, яка кинулася його рятувати і сама отримала поранення. Районна газета «Колективні лани» від 23.02.1944 року писала: «… до нього підбігають бійці, підводять на ноги. – Невже кінець… – шепоче він, а так хотілося жити, тільки жити… На площі щойно визволеного міста зібралися бійці і містяни, щоби віддати останню шану своєму командирові. З дальніх берегів Волги, з-під Сталінграда, крізь смертельний бій і пожежі пройшов полк на чолі з ним, несучи визволення багатостраждальній Україні…». Похований Микола Федорович в центрі м. Пологи в братській могилі біля районного будинку культури. В пам’ять про героя-визволителя одна із вулиць міста носить його ім’я.

Пам’ять… Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі старих світлин, з тих речей, які передали музею колишні фронтовики і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над нацизмом.

Пам’ять про полеглих воїнів-визволителів, воїнів-земляків, які віддали своє життя у битвах за рідну землю є священною і непорушною для кожного з нас. Вона увічнена у 140 меморіальних комплексах, пам’ятниках, обелісках, у назвах вулиць нашого району, та, найголовніше, у наших серцях.

Наш земляк, ветеран війни, учасник Параду Перемоги на Красній площі в Москві 1945 року, Дмитро Жеребко якось сказав: «Теперь, когда наш народ ежегодно отмечает праздник Победы в ВОВ, больно возвращаться мыслями и тяжело пересказывать события, ставшие источником тех, теперь уже далеких, но никогда не забываемых, тяжелейших испытаний, проявления мужества, стойкости и храбрости тех, которые сражались рядом со мной…».

Пам’ятаємо про них. Пишаємося кожним. Цінуємо історію свого народу!

Коментарів: 3

  • Якщо вже бути відверто об’єктивним, то на пологівщині нічим не кращі комуняки боролися з нічим не гіршими нацистами, а не фашистами. Бо за спогадами старожилів італійських вояків, шо сповідували ідеї фашизму та перебували на той час в наших краях, було вкрай мало, і базувалися вони, знову ж таки за спогадами, в селах Кінські Роздори, Воскресенка, Федорівка, … Що до комуняцьких байок, які ними ж неодноразово редагувалися, а зараз законцервовані в експозиціях Пологівського краєзнавчого музею, то краще вже почитати та зробити висновки із справжніх збережених носіїв фактів – періодичних виданнь тогодення. А ознайомившись з їх змістом висновок напрошується один – порядку було більше, і є з того чому повчитися теперіній владі… https://zurnalist.io.ua/s2432293/jizn_pod_nemcami_pologi_1943_god

    • Дякую ПІК що оперативно виправили “фашистів” на “нацистів”. 😉

Залишити відповідь