50 днів окупації Пологівщини. Або ювілейне число, якого ми б воліли не знати…

Опубліковано в 21:27 Важливі, Новини, У Пологах, У районі    4 501

Сьогодні – рівно 50 днів прожила Пологівщина зі статусом Окупованої території. Рівно 50 днів втрат, хаосу, безповоротних змін. 50 днів досвіду, який би ми хотіли б забути навіки, але…

Але відлуння вибухів, від яких не спасають ні стіни, ні сон нагадують, що війна триває. Відсутність ліків, роботи, продовольства, грошей змушує «крутитися», «вирішувати», «шукати варіанти» аби вижити. Бо в очікуванні головної Перемоги найважливішим є щоденний подвиг кожного –  залишатись живим.

За деякими (зовсім не підтвердженими даними) Пологівщину покинуло близько 70 відсотків населення. Вітаючись з сусідами та стоячи в чергах за гуманітаркою, такі відсотки здаються надто завищеними, але не в тому суть. Адже окупація спопеляє душу і тим, хто ще має сили залишатися, і тим, хто знайшов сміливість виїхати. Ми ще почуємо тисячі історій про те, як швидко звикається до обстрілів і як, часом, може лякати тиша. Тисячі історій про втрачене все і про прокляття біженців: як то бути вічними пілігримами війни серед миру на чужині. На кожному з нас тавро окупованого. Відрізаного. Обмеженого. Забутого. Невидиме для інших і пекуче для нас.  Чи зникне воно разом з деокупацією? Чи зможемо знову довіряти своїй владі, своєму сусідові? Чи навчимося вірити в подвиг визволення після стількох днів під чужим прапором?..

Ми вже бачили різних – і своїх і чужих. Деякі  «свої» лякали байдужістю, деякі «чужі» дивували людяністю. Ми самі стали воїнами – в щоденному виживанні. Поступово втрачаємо страх і відчуття самозахисту. Але найбільше боїмося втратити віру.

50 днів ми були живими щитами, кров’ю і голосом наших населених пунктів. Ми доводили окупантам, що до їхнього приходу не знали про нацизм. Ми кричали до світу, що ми теж Україна, яку треба рятувати. Ми боялися, змирялися, пристосовувалися і знову боїмося в передчутті змін. Ми шукали правди в сірій зоні забуття. Шукали своїх близьких, коли мовчали телефони. Шукали себе в цій війні. Ким ми вийдемо з битви, коли закінчиться свавілля мороку? Що колись розповідатимемо своїм онукам? Чи буде нам чим пишатись? Чи зможемо прийняти втрати, що випали на долю кожного… Як не спокуситись на чуже, як допомогти іншим, як не допустити зради, Як навчитись любити ближнього свого, коли він, напівпокинутий, напівголодний, злий і недовірливий – як власне страшне відображення в дзеркалі сьогодення.

Окупація ще тримає нас щупальцями з гнилого болота. Обіцяє відпускати з болем і боєм. Боєм, де подвигом буде – залишитися живим, а перемогою – залишитися людиною!

 


📌 Нагадуємо, командою порталу ПІК прийнято рішення зібрати всі можливі історії, від початку окупації до сьогодення, аби повідомити їх країні. Неважливих історій немає! Короткі історії будуть зібрані в окремому форматі, довгі — опубліковано в повному обсязі. Можна розповідати свої особисті історії із життя або виїзду, чи історії ваших рідних.

✅Анонімність гарантовано!
✍Надсилати історії сюди:
E-mail:
  • info@p-i-k.zp.ua
  • yamasluk@gmail.com
Телеграм:
  • @PIKnovini
  • @Yasya_admin

1 коментар на “50 днів окупації Пологівщини. Або ювілейне число, якого ми б воліли не знати…

Залишити відповідь