Історія третя. Зоя. До всеукраїнської акції «16 днів проти насильства»

Не знаю навіть як сказати… Я так думаю, що було б менше насильства в родинах, аби жінки могли адекватно давати відсіч. А то у нас як виходить? Терпить жінка, терпить, а тоді – або звикає до ролі жертви, або стає потенційним клієнтом психлікарні. У мене, наприклад, такий випадок був: я мало не вбила свого чоловіка.

На той час ми з ним в шлюбі вже років п’ять жили, мали маленьку Віту. Вже тоді з певною циклічністю чоловік йшов у запій на кілька днів. Не те, щоб він там особливо руки простягав, але, бувало, бешкетував. То йому пересолено –  і миска з супом летить по всій кухні, то не може знайти чистих шкарпеток – і всі речі, мої і доньчині, летять на підлогу з шафи… Колись, було перебив всю консервацію – саме закривала огірки в дворі, він їх всі і перетрощив, а на ранок нічого згадати не міг… Бувало, що приходилося вночі збирати торбу і йти з дитиною до куми, поки благовірний чортів по хаті ганяв… А коли не пив – золотий чоловік взагалі був!

Так от, сталося, що від одного запою до другого часу зовсім мало пройшло, менше місяця. Ми тоді жили на Червоному висілку. Вже пізня осінь була, в хаті – холод страшенний, дитина маленька, дрова сама рубаю, бо чоловіку ніколи за пляшкою. А рубаю, щоб розуміли, невеличкою сокирою, бо важким колуном нема сили замахнутися, я ж тоді важила – кілограмів п’ятдесят . От я тюкаю ті полінця і плачу зі злості, бо ще вугілля занести треба, їсти зварити і колготки дитячі випрати, бо разом з білизною їх замочувати не можна – линяють всіма кольорами веселки. А білизну ще вранці замочила, коли ще піч тепла була, тож її на ніч треба поставити виварити… Ну таке собі звичайне життя радянської жінки

Тож, рубаю дрова і чую, чоловік гукає мене по всьому подвір’ї, наче не чути, що тріски летять.  В мене там у нутрощах все закипає тільки від його нетверезого голосу!  По тому, як розтягує слова, як заплітається язик я вже можу сказати степінь його сп’яніння. Підійшов позаду мене і почав там щось начитувати про неповагу до голови родини… Я кажу йому, – іди, лягай спати, бо в недобру годину огрію зараз тим, що в руці маю. А він каже, – а ти спробуй! Не знаю, як у мене вийшло, але його там таки тою сокирою і навернула. І він впав. Я його за плечі трясу – нічого! Водою похлюпала – жодної реакції! Ну, все, – думаю, – вбила!

Забрала з хати Вітку, склала такі-сякі речі і побігла до куми. Ні про наслідки не думала, ні про «швидку»… просто втекла і все.

Кумі все розказала. У неї чоловік як раз на нічну зміну пішов. Лежимо по ліжках – вона на одному зі своєю дочкою, я на іншому – з Вітою, і трусимося від страху.

Всього за ніч надумала, а на ранок дівчат в садочок кума повела, а я додому – який не який, а чоловік все ж. Не лежати ж йому там за хатою. Думала собі: прийду, обітру його трохи, щоб не соромно перед людьми було (бо він у запою страшно вонючий ходив) і піду до сусідів викликати міліцію.

Підхожу до двору – з димаря дим тягнеться. Я в хату – взуття по-під стіночкою складене, посуд помитий, виварка пуста, на грубі дитячий дріб’язок розвішаний – трусики та майки. Під грубою на диванчику мій чоловік спить.

Років п’ять після тої контузії не чоловік був, а янгол. Пити не кинув, але в запої затягувало значно рідше, і коли приходив додому «на бровах», то вів себе тихіше миші. Та і я вже страх як боялася, щоб знову випадково чого не сталося…