Із щоденника пологівця. Перші дні війни та виїзд з окупованої території

Опубліковано в 20:23 Важливі, Новини, У Пологах, У районі    4 917

06.03.2022

Я прокинувся від вибухів. Залишався у ліжку, дивився у вікно, яке виходило на бібліотеку за сто метрів від дому, вибухи було чутно ще сильніше. Через мить я побачив спалах, після чого віконні вставки вилетіли і скло розлетілось по всій кімнаті. Я швидко встав і босими ногами побіг по розбитому склу в коридор. Сестра кричала, чи всі живі, мама була в сусідній кімнаті. Було важко дихати через пил, який стояв стіною по всьому будинку. В коридорі шматочки стелі були на підлозі і обірвані шпалери. Ще один вибух. Ми одяглись і вибігли на вулицю. Обстріл продовжувався. До найближчого укриття в сусідній квартирі метрів сто. Ми бігли по провулку і почули свист падаючого снаряду, ми з мамою і сестрою лягли на землю притулившись до паркану, пролунав вибух і ми продовжили рух, перебігли дорогу, забігли в укриття.

В укритті ми просиділи ще години три, поки на вулиці тривав бій. Гудіння ворожого БТР приблизно біля дитячого майданчику і кулеметні черги.

Пізніше в укриття забіг якийсь військовий, говорив на російській, спросив чи є у нас зброя і щоб ми не виходили поки вони не скажуть, бо працює артилерія.

Сестра спросила мене як я? Я відповів, що мені шкода, що я не встиг почистити зуби сьогодні вранці, а це моя щоденна обов’язкова традиція.

Коли ми вийшли з укриття, четвертий і п’ятий поверх з торця квартири палав. Машина з величезною діркою від пострілу чогось великокаліберного загородила собою приватний будинок. Сліди гусениць на дорозі і калюжа червоної густої крові на пішохідній алейці.

Подивившись на кров стікаючу в каналізаційну решітку, сестра спросила мене, чи це те, що вона думала? Я відповів, що це не може бути чимось іншим…

05.03.2022

Черговий штурм міста вроді був відбитий. Стрілянина наче стихла і ми з сестрою вирішили врешті сходити по воду до найближчої криниці. Щойно ми пройшли майже половину шляху, як знову стало чутно постріли. Ми зупинились подумати, чи не повернутись нам назад. Але справді, води дома не було. Ми пішли далі. Постріли почались в районі початку вулиці, по якій ми йшли. Ми побачили людей попереду, які дивились нам за спину, звідки наближувалась стрілянина. Ми прискорились. Коли раптом на паралельній вулиці взірвалось щось схоже на гранату, або снаряд з підствольної гармати. Ми з сестрою почали бігти до людей, які сховались за кутом квартири. У сестри випав телефон з карману, я крикнув їй, щоб вона бігла швидше і побачив як високо над нами під дугою пролетів маленький палаючий уламок, ніби феєрверк. Ми забігли за кут і спустились в укриття.

В укритті нікого не було. Ми сиділи в повній темряві, поки над нами по вулиці точився справжній бій.

Через хвилин двадцять на вулиці хтось почав гучно стогнати. Потім голос схоже по суржику сказав: “отдай заряд по хорошому”, у відповідь була тиша…

Ми просиділи ще хвилин десять, поки на вулиці все не заспокоїлось. Я взяв дві пусті п’яти літрові пляшки і ми обережно по під парканами перебігли додому.

Діставшись дому можна було точно сказати, що того разу штурм був відбитий.

05.03.2022

Коли світла не було вже другу добу, до нас перейшла жінка мого брата з трьома дітьми, серед яких і чотирьох місячне немовля. Жили вони з нами ще два-три дні, поки харчування для дитини зовсім не скінчилось. Вони з мамою кормили її манкою перемішану з водою. У нас дома теж було холодно, дитина замерзала. Треба було щось терміново робити. Ми почули по радіо, що по нашій трасі з Маріуполя до Запоріжжя мала виїхати колона.

Десь далеченько лунали постріли, але ми все одно вирішили піти на трасу, чекати колону, бо іншого виходу врятувати немовля не було. Ми дійшли до перехрестя, на якому нас зупинили тероборонці і в досить грубій формі пояснили нам, що ніякої колони тут не може бути, бо зараз почнеться штурм і щоб ми ховалися в укриття. І справді, стрілянина наближалась. Ми пішли в укриття.

Все було більш менш спокійно. Я вийшов на вулицю розвідати обстановку і помітив, що ця колона їхала прямо по нашій вулиці в об’їзд трасі. Ми швидко викотили коляску і почали зупиняти машини. Деякі показували, що в них немає місця, мати благала когось зупинитись і забрати хоча б дитину. Коли якась сіра BMW все ж зупинилась. Ми планували посадити тільки невістку з немовлям, але діти почали плакати і водій сказав, що вони теж можуть влізти в машину. Всі вони начебто сіли, автомобіль почав рух, коли невістка крикнула, що в колясці залишились якісь документи, сестра знайшла їх і в останню мить передала їх пасажиру на передньому місці.

Мати називала це Божим благословінням – я називав це дуже вчасним збігом обставин. Адже наступного дня місто жорстко обстріляли і я не знаю, як би ми з купою дітей пережили б той ранок.

07.03.2022

Кава зварена з води, яку ми набирали в криниці була солона, ніби зі смаком сиропу “солона карамель”, але значно гидкіше. Дні йшли досить швидко без світла і інтернету. Ввечері ми грали в розбомблені російські міста: “Москва, тобі на А”. Я намагався впіймати по радіо наш інформаційний марафон, але вдавалось не завжди. За те, добре ловило румунське радіо, по якому грала їхня досить цікава музика. Взагалі румунська мова приємно звучала і бадьора інтонація радіоведучих країни, в якій не було війни, нас заспокоювала…

Заспокоювала до того часу, поки за вікном знову не починало щось бухкати. Ми майже почали розрізняти “прильот-ульот”, але все одно було незрозуміло і страшно.

В першу ніч окупації було тривожно. Ми знали що росіяни в місті і не знали що від них можна очікувати. Ми позатуляли всі вікна, забарикадували двері всередині і тим, що залишилось від калітки – вхід на вулиці. Тільки но ми вкутались у все тепле і прилягли, щось почало наростаючи свистіти, ми подумали що це снаряд, моє тіло згорнулось від страху і я інстинктивно накрив голову ковдрою готуючись до потужного БА-БАХ… але то був просто пролітаючий літак…

 

09.03.2022

Одного дня було спокійно, не було чути ні одного пострілу або вибуху. І якщо не враховувати пошкоджені довкола будинки і розграбовані магазини, то можна було подумати, що це звичайний похмурий день ранньої весни.

Але пізно ввечері почались інтенсивні постріли, імовірно російської артилерії десь з міста. Ми не були впевнені в тому, тож вирішили пересидіти провсяк випадок в укритті. Наші сусіди були такої ж думки. З інших відсіків укриття, лунав дитячий крик і балачки жителів квартири, які таке враження сиділи вже там давно. Свічка погасла. Постріли продовжувались. Мама всерйоз планувала залишатись на ніч.

Ми з сестрою піднялись провідати обстановку. Наверху медсестра розповідала, що росіяни, які базувались в нашій залізничній лікарні відвозять своїх і наших поранених на Токмак.

На вулиці темно і тихо, і від того було ще страшніше повертатись додому. Стоявши на сходинках біля входу в укриття, небо раптом засяяло жовтим вогнем і цей навіюючий тривогу свист… ми поприсідали не встигнувши забігти в середину, але вибуху не було, бо то була всього на всього сигнальна ракетниця. Потім гул декількох вантажівок. Потім тиша.

Стало питання як повертатись додому по такій темноті, знаючи, що “вони” десь поряд… Ми пішли разом з сусідами великою товпою, мовчки, по тихому, темному місту, нагадувавшим відчужену Прип’ять.

Нав’язливі думки, що росіяни нас помітять і наші білі пов’язки вони могли сплутати з жовтими пов’язками, не давали спокою ці нещасні сто метрів дороги.

 

11.03.2022

За весь час окупації з нас троїх тільки сестра плекала надію виїхати з міста. Я ставився до цього скептично. Мама до обстрілу теж не хотіла покидати будинок. Почувши про зелені коридори ми зібрали речі і два дні поспіль ходили на трасу. Але, схоже було вже запізно, бо російські військові оточили місто поставивши усюди свої блокпости. Ми не знали якою дорогою будуть їхати колони. Думали йти пішки до Гуляйполя двадцять кілометрів, коли почули, що нібито звідти забирають людей.

Ми завжди радились. У нас була сімейна рада, ніхто нічого не вирішував окремо. Ми шукали логіку, приходили до консенсусу, все що нам залишалось робити – це шукати у всьому логіку і робити висновки чого б це не стосувалось.

В черговий раз по радіо сказали про гуманітарні конвої. Сказали що з нашого міста мають забирати всіх охочих, але не уточнили місце збору. Я кожну годину виходив в центр міста, питав людей, але ніхто нічого не чув, бо майже ні у кого не було навіть радіо.

На душі було тепліше, бо нарешті про нас хоч трішки згадали. У місті не було влади. Не було зв’язку. По радіо повторили про гуманітарні конвої і назвали місця збору тільки в населених пунктах в Київській області…

Речі давно вже зібрані. Залишалось тільки чекати і надіятись що автобуси зможуть до нас доїхати…

Ми вийшли з сестрою перекурити. Спочатку я не звернув уваги, але потім до мене дійшло, що я щойно побачив як червоний автомобіль з написом UKLON проїхав по паралельній вулиці і швидко сховався за кутом високого паркану.

Через хвилину цей самий червоний UKLON повернувся назад і заїхав у наш провулок. Я жартома сказав: “о, це приїхали по нас”. Ми вийшли з двору і побачили, що таксі зупинилось біля нашої сусідки.

Водій сказав, що приїхав із Запоріжжя по нашу сусідку і якщо вона не проти, він може забрати і нас. Звісно вона була не проти.

Ми швидко зібрались і через 10 хвилин сиділи вже в машині. Мені було трохи незручно, бо наш багаж зайняв більше половини місця. За те, ми домовились поділити суму навпіл.

Коли ми просиділи дев’ять днів без світла, я сказав всім, що не буду радіти, коли світло раптом з’явиться. Бо після всіх цих подій, я не міг взагалі нічого відчувати. Сидівши в таксі я теж нічого не відчував.

Під’їжджаючи до першого руського блокпосту, флешку від фотоапарату на якій були кадри зруйнованого міста провсяк випадок ми сховали мамі в ліфчик.

На узбіччі дороги хтось теж благав зупинитись і забрати дитину…

Потім ще два-три руських блокпости, маневрування уздовж противотанкових мін і нарешті наші військові і українське: “Доброго дня! Звідки ви їдете?” у передмісті Оріхова.

Військовий помітив білу пов’язку у мене на руці, про яку я забув і сказав, що тепер я можу її зняти, бо тут вже Україна.

Коментарів: 2

  • 11.03.2022 Ми також з дітьми та онуками залишили холодні свої домівки на Кагаліні. Сьогодні 21.05.2022 Весь цей час, кожну хвилину живемо тим що чекаємо на звістку, що зявиться можливість повернутися в наші рідні Пологи. Звичайно це вже не те місто яке було, але є велике бажання докласти всіх зусиль щоб воно відродилося. Віримо в наші збройні сили, які на відмінно виконують свої обов’язки. Перемога думаю дорогою ціною дістається нам але іншого вибору в нас немає. Пологівці всіх країн єднаймося. Шануймося бо ми того варті!

Залишити відповідь