Крик душі пологівчанки

Опубліковано в 11:40 Важливі, Новини, У Пологах, У районі    6 678

Авторство збережено повністю

Доброго дня!

Мене звуть Валентина, я з міста Поліг, Запорізької обл. і я хочу розповісти свою історію, так як немає вже сил тримати це в собі. Я хочу розповісти, як “рускіє асвабадітєлі” забрали найдорожче, що в мене було, мою маму. Вибачте, якщо історія вийде довгою, бо коротко розповісти не вийде.

Не скажу, що життя “до” було добре, але ми не скаржилися, жили, як всі, від зарплати до зарплати, від долгів до долгів. А ось, що було “після”, не побажаєш нікому…

1 березня в нас повністю зникло світло.

2 березня десь об 11-ій годині навпроти нашого подвір’я з’явилися чоловіки в військовій формі і почалася стрілянина, як потім виявилося, то була наша тероборона. Стрілянина продовжувалася десь до 16-ої години, а потім хлопці почали відходити в сторону Кагаліна. Я дивилася у вікно і побачила, що згори, зі сторони Токмака, йде колона військової техніки, коли я придивилася, то чуть не впала, бо побачила, що на одному з БТР майорів російський прапор. І тут почалося… Знову стрілянина, техніка йшла і йшла… Так як перед цим в нас демонтували дорожні знаки, вони певно не знали, куди їхати, і вся ця техніка поїхала вниз до річки. Можливо, там були наші, не знаю. Знову стрілянина…

Жили ми з ліхтариками, якщо хотіли поїсти чи попити чаю, ходили підсвічували. Прокидалися, як під будильник, о 5-ій ранку від стрілянини та вибухів, лягали о 6-ій вечора, так як було вже темно, і теж під звуки стрілянини. А російська техніка все їздила вгору-вниз повз нас. Потім вони почали їздити і по нашій головній дорозі в сторону Центру і на село Пологи, бо та дорога йде на Гуляйполе. Як потім говорили знайомі на селі Пологах стояло багато їхньої техніки. І там дуже стріляли.

Кожного ранку моя мама пішки ходила на роботу, перевірити чи все гаразд, по можливості її підвозили, на зворотному шляху мама заходила провідати мою сестру і своїх улюблених внуків. Я дуже тоді за неї хвилювалася, бо хоч біля нас і було більш менш спокійно, але рашисти інколи їздили, так як їхня техніка стояла і недалеко від нас біля залізничного переїзду.

Автобуси не ходили, купити нічого не могли, бо магазини були розбиті та пограбовані, а де і працювали, то не було готівки, термінали не працювали, зняти гроші не було як.

Зранку ми ходили до сусідів, пили каву або чай і ділилися тим, хто що де почув, так як не було ні світла, ні зв’язку. Одного ранку до сусідів приїхав син і сказав, щоб після 4-ої вечора взагалі не виходили з дому.

Дні проходили по одному сценарію, прокидалися, пили чай, а коли і він закінчився, то колотили варення з кип’ятком, ходили за водою до сусідів, набирали з базини. Так до вечора робили хоч щось, щоб не здуріти. Спати лягали інколи вдягнені, ще й під дві ковдри, бо було прохолодно. І так до 7 березня.

7 березня, як завжди, прокинулися рано і мама збиралася піти до сестри. Потім вирішила поїхати на велосипеді, набрала їм трішки води, я поклала трохи смаженої печінки дітям. Мама вийшла, я закрила двері і дивилася у вікно. Мама вийшла з двору, сіла на велосипед і поїхала, але через хвилину повернулася. Я відчинила двері і запитала, що сталося, мама сказала, що там біля зупинки “Колгоспного садка” стоїть російський БТР. Я сказала, сидимо вдома і нікуди взагалі не виходимо. Десь о 10-ій годині ми сиділи на кухні снідали і десь поруч щось зірвалося так, що посипалася штукатурка в хаті і зразу повіяло холодом. Ми пішли в хату і побачили, що вибило скло у вікні. Ми знайшли ковдру, я забивала вікно, а мама почала збирати деякі речі, піти до сестри. Почали стріляти з двох сторін, по нашій вулиці і нижній. Потім все стихло. Ми пішли до сусідів, виявилося, що до них в город прилетіла ракета і вибуховою хвилею в них вибило всі вікна і вхідні двері в хаті. Потім ми пішли глянути до себе за хату, в нас в літній кухні вікна вибило разом з рамами і вирвало двері, також уламками побило сарай. Я пішла назад в хату, я не бачила, щоб мама йшла відразу за мною. Як тільки я ввійшла в хату, я почула постріли і як мама крикнула “Валя”. Я відчинила двері і не одразу зрозуміла, що сталося.

Мама стояла і трималася за стіну гаражу, вона сказала, мені прострілили ноги, зробила пару кроків і присіла під гараж, з ніг почала текти кров. Мама простягнула до мене руку і попросила допомогти їй, і як тільки я до неї потягнулася, вистрілили вдруге. Мама повністю сповзла на землю, зробила останній подих і замовкла вже назавжди. Я закрилася і заховалася в хаті, я не плакала, я вила. Я набирала в телефоні всі номери, які можна, але без толку, зв’язку не було, навіть на номери екстрених служб. Стріляли, над нами щось літало, я сиділа і молила Бога, щоб мені на хату нічого не скинули. І так до пізнього вечора. Інколи я виглядала у вікно, в надії на якусь допомогу, але бачила лише бездиханне тіло своєї мами. Я вдивлялася, можливо вона дихає, хоча знала, що це вже не так. Вночі їздили швидкі, але я боялася вийти. Так я просиділа до ранку.

8 березня рано зранку я почула гомін в сусідньому дворі, я глянула у вікно і побачила, що у них у дворі стоять російські військові. Потім один з них прийшов в двір до мене, я почула, як він другому каже “там лєжит какая-то женщіна”, і вони вдвох почали ходити по двору, стукати у вікна, перевірили чи зачинені двері, я не вийшла. Через деякий час вони знову прийшли і кажуть “виходітє, нє бойтєсь, ми с міром прішлі”. Я відчинила двері, стояли двоє з бурятськими рожами, з ними був мій сусід. Один з них запитав чи я сама, я сказала, що так, і сусід підтвердив, що я жила з мамою і лишилася сама. Один з них запитав “ето мать”, кажу, так це мама, а він “сабалєзную, ви би хоть чєм-то єйо прікрилі”. Дядя Вася зірвав ковдру з дверей, яку ми прибили, щоб не дуло, і накрив маму. Вони зайшли перевірили хату і пішли. Потім я почула голос сусідки в дворі, я пішла до них, тьотя Наташа теж стояла і плакала, за ними приїхав їхній син, вона розповіла, що вони ховалися в погребі, прийшли ці тварюки і сказали, або вилізайте, або кинемо вам гранату, вони поставили їх на коліна, роздягали, перевіряли. Тьотя Наташа сказала мені збирати самі необхідні речі і тікати до своїх, поки пропускають. Я пішла і почала збирати речі, через деякий час сусідка мене гукнула, я вийшла, військові зупинили якогось хлопця на машині і чоловіків з велосипедами. Ці чоловіки допомогли погрузити тіло мами в машину і разом зі мною повезли її на кладовище. Але коли ми туди приїхали, далеко заїжджати хлопець відмовився, ці чоловіки теж відмовилися далеко йти, тому маму в ковдрі поклали в початку кладовища між чужими могилами. Потім мене привезли назад, коли я зайшла в двір, той хлопець, що на машині щось запитав, я не почула, коли він знову каже, у вас їсти є, кажу, ні немає, і пішла далі збиратися. Через деякий час прийшов один з росіян і дав мені свій сух пайок зі словами “натє, скушаєтє, єслі захотітє”. Я зібрала речі і пішла до сестри. Я всю дорогу плакала, а коли проходила повз ту злощасну зупинку, то побачила, що ніякий то не БТР, а підбитий Камаз орків стоїть. Якби мама не побоялася тоді підти, якби дійшла до сестри або взагалі нікуди не виходила. Але одні якби…

Так я прийшла до сестри, важко було сказати їм, що мами вже немає 😢, а особливо дітям, де бабуся.

Рашисти там де я жила построїли блокпост, а потім блокпост з’явився на Кагаліні. Почали стріляти все ближче і ближче біля району, де жила сестра. Ми намагалися піти на кладовище, щоб поховати маму, але нам сказали і носа в ту сторону не показувати. Коли вже і там стало нестерпно, сестра з зятем поговорили і вирішили виїжджати, мене забрали з собою.

Так 15 березня ми виїхали з Поліг. Маму так і не змогли поховати, я дуже плакала, що ми їдемо, а вона там лежить не похована.

Потім, коли з’явився зв’язок в Пологах, мені подзвонив знайомий, взнати, як ми і де, я йому все розповіла і він сказав, що поховає маму. І в той же день ми дізналися, що маму поховали. Прийшли самі росіяни до сусідів (до кого саме точно не знаю), погукали їх, сказали пішли нам допоможете, вирили трактором яму, навіть десь знайшли труну, і маму поховали.

Тепер нас обзивають “крисами.. втікли.. маму викинули собакам”. Писали гадості під фото в профілі.

Нехай я буду крисою, але жива, і не обслуга рашистів, які живуть зараз в моїй хаті.

Я відповім перед мамою, перед Богом, треба буде і перед судом, але я відповім за ПРАВДУ, а не за БАЙКИ деяких, які таке придумують, що навіть на голову не налазе.

Коментарів: 5

  • Мої най сердечні співчуття вашому горю. Царствіє Небесне вашій Мамі.Я не можу передати,як це болить. Болить за всіх Українців.!!!Я чітала ,плакала на взрид…Ви тримайтеся Т.Валя, і незважайте ні на кого що вам кажуть,та пишуть.Бог є на світі, він всіх розсудить.Але у самой уже руки опускаються,що це ніколи не закінчиться…Але нам всім, треба вистояти іти вперед за перемогою.Слава Україні

  • Какой ужас вы пережили. Царство небесное вашей маме и светлая память. И никакая вы не крыса, зачем вы так. Я уезжала с Полог 25 февраля, с двумя детьми, мама ехать отказалась на отрез. Я рыдала, умоляла, а она НЕТ и всё. Она сейчас там, в Пологах, я могу только представить весь тот ужас, который ей пришлось там пережить. А мне хотелось разорваться , детей спасаю , а маму бросаю..Связи не было 18 дней. Что было в голове и на душе – не передать. Пологи по сей день захвачены этими ублюдками. Помоги им Боже !

    • Да, я знаю, эти твари сейчас живут в моём доме. И понимаю Вас, там остались мои друзья, их дому тоже досталось и рашисты сделали из дома туалет. Когда созваниваемся, они тоже такие ужасы рассказывают, тоже было чуть не застрелили. Это ужас, когда же это закончится…

  • Мого чоловіка рашисти застрелили в Пологах 7 березня. Ми його поховали без жодних документів про смерть. Без батька залишилися троє дітей, двоє з яких малолітні. А тепер попереду в нас судовий процес зі справи встановлення факту смерті і ексгумація тіла після деокупації.

Залишити відповідь