По кому подзвін? Або як навчитися любити ближнього під час війни (з життя пологівців)

Вісім місяців триває війна, яка руйнує нашу країну, руйнує наше майбутнє, руйнує наші життя… Чи, може, не всіх? Чи, може, знайома з сусідньої вулиці, не являючи собою нічого особливого, нормально «пристроїлася», виїхавши закордон на хвилі евакуації? Ким вона була в Пологах – та ніким, а зараз: пише в Фейсбук, дає вказівки як жити, «турбується»… краще сиділа б, мовчала там, на всьому готовому… А цей, сільський барига, скуповує у виїжджаючих весь крам за безцінь, ніяк не наїсться на чужому горі; от закінчиться війна, підвісять його за ноги ті, хто повернуться…

А як ви ставитесь до свого ближнього, що рятуючись від «руського миру» виїхав, залишився, ховається, торгується, грає в «російську рулетку» чи змінює її правила? Того кожного, хто живе не так як ви?

Ще один приклад

Майже хрестоматійний, але реальний, пологівський.

Три товариша, які разом провели дитинство і юнацтво під час війни опинилися в різних обставинах. Один, маючи родину, стареньку маму, власними силами збудований дім, ошатну дачу і постійний прибуток – живе в Пологах. Другий прожив три місяці в окупації, разом з сім’єю виїхав на умовно безпечну територію. Живе з тимчасових підробіток, користується соціальним житлом, бідкається про покинуте майно. Третій – з чотирнадцятого року солдат ЗСУ. Пішов, бо військовим нормально платили, але зізнається, що саме війна виховала в ньому патріота.У нього щодня ризик померти, але його родина соціально захищена і має моральну підтримку.«Молодець, – каже Третій Другому, – що виїхав, не розумію чого не зробив це раніше, але – молодець! Та віриш, за Першого мені так прикро! Як він може лишатися там? Як може працювати на ворога? Коли ми нарешті зайдемо в Пологи, я Першому поганого не зроблю, але і допомагати не буду. Навіть руки не подам». Що думає Перший, крутячись на одній п’яті, відмовляючись від російського паспорту, користуючись російським номером, віддавши свою машину за можливість працювати, ховаючи свою дружину і діточок від стороннього ока, шукаючи ліки для мами, залишаючись «своїм» для земляків і стаючи «своїм» для нових господарів району?.. Він думає (абсолютно справедливо), що ТАМ, за Пологами, він нікому не потрібний. Що його будинок, зведений своїми руками і всім тим, що в ньому дістанеться ненажерливому російському солдату. Що його доньки навряд чи матимуть ТАМ власні кімнатки і окремі ліжечка. Що його мама з хворими ногами навряд чи переживе без сина зиму… У нього теж щоденний ризик померти. З різницею у відсутності соціальних гарантій для родини. Для Першого– стаютьневажливими політичні тенденції, новини і технічні новинки, стирається межа між бажаним і необхідним, примарними стають: свобода пересування, свобода вибору, свобода думки. Єдине, що важливо – вижити. Найбільш страшно – звикнути до такого життя. Поки що страшно: як показав восьмимісячний досвід війни, страх – це найбільш мінлива річ.

Або по світу з однією торбою

Пологівчанка, працівниця одного з найбільших підприємств міста, хорошої кабінетної посади, залишивши в Пологах усе своє, взяла найцінніше – сина і кота. Виїжджала в квітні, коли кожна речова сумка тягла на дно, тому взяла тільки те, на що вистачило рук. Пожила у знайомих в Дніпрі, зняла квартиру в Запоріжжі, заплатила на півроку вперед, знайшла роботу. На початку жовтня ракета влучила по сусідству з її будинком, остаточно порвавши останню нервову струну. За два дні пошуку вільної квартири на умовно вільній від вибухів території, переїхала до Калуша. Знову починає життя спочатку. Знайомиться з сусідами. Оббиває пороги соцслужб. Звикає до нових слів. Відчуває на собі насторожені погляди. Почувається чужою, відірваною, покинутою. Але вільною. Їхати закордон не хоче: каже, єдине, що залишилось – це можливість спілкуватися, розуміти, що відбувається. Та до подруг, що залишились в Пологах – не дзвонить: за півроку між ними розверзилася прірва, розділивши їх на світ і окупацію.

Не спілкується з родичами і ще одна пологівчанка, яку діти забрали в… росію. Так сталося, що їхнє життя устаткувалося там ще до війни. Так сталося, що забирати літню жінку вже більше не було куди. Так станеться, що помирати швидше за все їй також прийдеться там. Літня пологівчанка може дзвонити тільки тим, хто як і вона, виїхали з Поліг. Ті, хто залишились – не беруть від неї слухавку. «Вони мене проклинають. Вважають зрадницею» – плаче старенька у вайбері. Аргумент, що місто без зв’язку не втішає: жаль за покинутим життям і сором перед сусідами за сьогоденний комфорт вимагає жертви у вигляді самобичування.

ТАМ і ТУТ

«Коли пройшли перші зашпори від чотириденного виїзду з Поліг, перше що вразило, це як люди спокійно пересуваються містом. – розповідає колишня мешканка Поліг, яка знайшла притулок в Жмеринці, – Найбільшим задоволенням було зайти в кав’ярню і випити кави з десертом. Просто відчувати себе нормальною, цивілізованою людиною: доглянутою, спокійною, вільною. А ще вразило, скільки тут чоловіків пішли воювати і скільки людей займаються волонтерством. Навіть діти. Тут готові віддати найцінніше, тільки щоб російський солдат не ступив на цю землю. Право вибору – найбільше щастя, яке цінуєш тільки, коли втратиш: право вибору купити, дивитись, говорити… Кожного дня дякую за можливість виїхати з окупації».

«Гуманітарку не дають з липня, в місті якось було, давали, але туди не було чим дістатися. У нас раз на день дають солдатську кашу з тушонкою, хліб, печиво, чай, – ділиться станом речей мешканка Кагаліну, – тим, хто вже переоформив пенсію, поштарка носить по десять тисяч рублів за місяць. Тим, кому за вісімдесят – дають електроплиту на дві конфорки. Працює четверта школа. Там навчається вісімсот учнів. Везуть їх з усього району чотирма автобусами. Всіх, хто в школі – годують. Викладають українську. Вона називається «рідна мова». Вони (рос.солдати) займають усі перші поверхи, де виїхали люди. Ті, хто не виїхав, вішають на двері записку «здесьживут люди». Багато хто ночує в безпечному місці, а вдень приходить додому, демонструючи видимість нормального життя».

Два коментаря з різних світів. Чи буде в них шанс колись об’єднатись? Як розвидіти різницю поглядів? Як перестати боятись за моральний дух тих, хто ще з’єднує нас з рідною Пологівщиною, тих, хто живе в окупації? Як потім жити пліч-о-пліч, ділитись спогадами, не соромлячись і не звинувачуючи один одного?..

Соціальні мережі, як крик душі

Розкидані по світу, привчені до нових звичок пологівці (колишні сусіди, друзі, колеги, родичі) охоче збираються під постами в соцмережах. Ті, хто виїхав – радо вітають зі святами тих, хто виїхав. Завзято вступають в словесні бої з тими, на кого в мирний час боялися підняти очі. Пускають сльозу на щемливих словах. Запльовують екрани в істериці під незгодними коментарями. Любляться. Сваряться. Планують разом відсвяткувати перемогу, розуміючи ефемерність таких планів. Можна сказати, що пологівці стали щирішими, не байдужими. Що життя в Європі позбавило їх постулату «моя хата з краю»: хата стала в самому центрі, в серці, і ця хата наповнена таким жалем за минулим, таким страхом за майбутнє від яких у власників хати часом зносить дах.

Довіряй та провіряй

Недовіра  – основний камінь спотикання поміж українців. Воно і не дивно: ми так довго були занадто довірливими до північного сусіда, що проґавили той момент, коли дурнуваті тези московського карлика переросли у невиліковну психічну хворобу. Ми так наївно вірили, що «Наш Край» – це про українську землю, що у військкоматі є зброя, що війна закінчиться за два-три тижні… Ми так вірили в силу своєї землі, що не боялися виходити жати заміновані поля. Ми вірили в здоровий глузд. Ми вірили, що ось-ось і стане легше… Ми й досі віримо, тільки десь підкрадається зрадливе «Чи не забули про нас?». Рветься серце, дивлячись на здорових чужих чоловіків, коли твій несе службу на передовій. Підступає обурення, коли на роботу замість тебе беруть ВПО. Палить гнів, коли ціна за оренду житла вдвічі вища за зарплатню. Виїдає огида, перебираючи сумнівні речі від волонтерів для твоїх єдиних, найкращих, залюблених діточок. Застеляє сором за безсоромність місцевої влади. Спопеляє жаль за померлими. Виїдає заздрість до тих, хто зміг вистояти в цей час. Це все ми, українці, пологівці, розкидані як намистини по всьому світу. Розкидані як фізично, так і морально. Розкидані, бо втратили ту міцну, як нам здавалось, нитку – з віри, стабільності та гідності.

По кому подзвін

Церковні дзвони сповіщають про смерть особливим подзвоном, супроводжуючи у небо нову звільнену душу. Подзвін розноситься долом, змушуючи усіх, хто його чує замислитися, схаменутися, вгадати чию душу він проводжає тепер.

«Немає людини, що існує сама по собі, наче острів. Кожен – це частина материку, частина суші. І якщо хвилею змиє скелю – меншою стане Європа. Смерть кожної Людини зменшує і мене, бо я єдиний з усім людством, а тому не питай, по кому подзвін: він по тобі» Так писав Хемінгуей в своєму романі про війну. Давайте не ділитись на правих і неправих, берегти один одного, терпіти чужий біль, вірити в перемогу. Адже настане час, коли нам знову прийдеться об’єднатись, щоб відбудувати наново своє місто, свій дім, своє життя. Об’єднатись заради наших дітей, їх свободи і права пишатися своїми батьками.

Коли все скінчиться

Коли все скінчиться перемогою, в хаосі з щастя і остраху ми зробимо крок додому. Новою поштою відправимо родичам і друзям посилки з любов’ю. Вони поїдуть по ще розбитим, але рідним дорогам. За ними, збираючи сили і нажите добро поїдемо ми – в розбиті, але рідні краї. І нас там чекатимуть – бо ми частина цілого: пошарпаного, побитого але цілого пласту спільноти. Ми будемо дякувати за догляд наших песиків-котиків, за записки «здесьживут люди» на наших покинутих квартирах, за дружбу і спільне минуле. Ми будемо вчити наших дітей по однаковим підручникам, прибирати наші вулиці, ходити на вибори і говорити-говорити про щемке і важливе так голосно, так завзято, щоб перекричати всю прірву окупації наших душ.

Матеріал підготували: Тетяна Кир’янова, Олена Тонконог.

*******
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.