Сповідь перша. Інна. До всеукраїнської акції «16 днів проти насильства»

Мій перший шлюб видався саме таким, про який кажуть «краще б не було». Сімейне життя я почала у 20 років з величезними ілюзіями та незапланованою вагітністю. І рішення мого майбутнього чоловіка бути біля мене незалежно від того – залишу дитину чи зроблю аборт, – я сприйняла як благословення на щасливе родинне життя.

Про те, що буде непросто, було зрозуміло вже в перші півроку співіснування: не так подивилась, не так сказала, не з тими подругами зустрічалась… При бажанні у всіх моїх словах і вчинках можна було знайти подвійний смисл і тут починалися звинувачення у байдужості, брехні, невихованості і таке інше. Приходилося виправдовуватися, просити вибачення, через силу робити «приємності» чоловікові в ліжку і на деякий час пристрасті вщухали.

Гірше стало, коли народився син. Тоді чоловік вже не обмежувався нотаціями та словесними приниженнями: раз вдаривши, не зміг зупинитися і періодичні побої стали звичними у моєму житті. А я з усім готова була миритися, адже мені здавалося, що люблю його понад усе. І тоді життя стало двоїтися – одна частина була показова – красива, для родичів і друзів, друга реальна – страшна, для мене. «Щоб тільки не здогадалися» і я вигадувала неіснуючі падіння, випадкові «зустрічі» з дверима, слизьку дорогу… Бувало, що мій чоловік не приходив по кілька днів додому, а я виглядала у вікна, молилася, щоб з ним усе було добре. Після таких «канікул» вдома чоловік ставав ще злішим, ніби провокуючи мене на агресивні вчинки, на злі слова, що було б причиною нових ударів. З часом, я перестала молитися, щоб повертався додому але не уявляла свого життя без нього.

На момент, коли сину виповнилося півроку у мене вже не було ні подруг, ні близьких родичів, яким би я могла довіритися. Подруги зникли, бо не подобалися чоловіку, а родичам було зручно нічого не помічати.

В той час він якось прийшов додому дуже п’яний. Коли я відчинила двері, його першими словами були: «молися, щоб ти сьогодні вижила» і після удару кулаком в обличчя відлетіла на кілька метрів. Це дійсно була найжахливіша ніч за все моє життя. Вона почалася об одинадцятій вечора і закінчилась о п’ятій ранку. Розбите було все: ніс, зуби, боліли ребра, кілька разів я втрачала свідомість і приходила до тями від холодної води. «Ох, ти і живуча» казав він і знову бив. Кричати я не могла, бо боялася розбудити дитину, яка спала в окремій кімнаті. Але ясно було, що «всенощну» чули сусіди, але ніхто з них не подзвонив в двері, не викликав, навіть анонімно, поліцію… Єдине, про що боялася – це померти: бо він в тече, а дитина на ранок прокинеться біля трупу матері – як їй тоді жити з таким тягарем?..

Ніколи не довіряйте фільмам, де після побоїв жінка на ранок вдягає окуляри, під якими ховає чорне коло під оком і йде мститися кривднику. На ранок у мене очей просто не було. Я з отупінням і цікавістю роздивлялась своє обличчя в дзеркалі – ніс розплився по роздутому обличчю, нижня губа повністю була під опухлою верхньою, щоб щось побачити, очі треба було «максимально» відкривати – аби хоч трохи збільшити «щілини» для обзору… При кожному кроці нестерпно боліла голова; говорити, нахилятися, думати було практично неможливо. Постійно нудило, з блювотинням виходили кров і за ніч проковтнутий зуб… Але треба було годувати сина, міняти пелюшки, забавляти… Чоловіка вдома вже не було. Так я просиділа одна з малим в квартирі шість днів: на вулицю – в магазин, аптеку вийти не могла через понівечене обличчя, в двері дзвонила сусідка, але з тих самих причин я їй не відкривала.

Потім повернувся чоловік – з кремом проти набряків і квітами. Подзвонив мій тато і сказав, що мені повезло з чоловіком – от такий мужик! Виявляється він дачі перекопав город, відремонтував паркан і постійно казав, як мене любить…

Через рік потому я в усьому зізналася мамі, поїхала з сином до неї в інше місто. Чоловік кілька разів приїжджав, просився, ламав двері, але мама була непохитною – не пускала, а коли викликала поліцію – він втік. Два роки тягнувся суд про наше розлучення – через маленького сина. За весь цей час я звернулась до нього один раз за допомогою: малому терміново треба було робити операцію і я зважилась попросити грошей. Він сказав, що я ж мріяла про самостійність, то тепер мушу пожинати її плоди і відмовив…

Вдруге заміж я вийшла в тридцять три. Вже успішною молодою жінкою, яка знає собі ціну. Я можу простити багато речей своєму партнеру, але тільки не насилля – словами чи кулаками. Я б мусила про це сказати новому чоловікові на початку стосунків, але тоді б мусила признатися у своєму жахливому досвіді. Ми живемо разом вже більше десяти років, маємо ще одного сина і чекаємо на маленьку онуку. Сповідалися один одному у найпотаємнішому,  тримали один одного за руки в нелегкі часи… але я і досі не можу признатися найріднішій і коханій людині в своїй колишній слабкості, в тому, що наді мною так знущалися і я це дозволяла. Я й досі живу з цим тягарем – без ненависті до минулого, але з відчуттям неповноцінності.